Дюк Еллінгтон – це легендарне ім’я в історії американської музики. Його зірка яскраво засяяла ще з юних років та продовжила впливати на світ навіть після смерті. Піаніст, композитор, диригент, керівник – чоловік приміряв на себе багато ролей й був однаково успішним в усіх. Ну а ще він боровся за власне місце в суспільстві та можливості спільноти, до якої належав. Музиканта наслідують, ним захоплюються, а його творчість вивчають до найменших дрібниць. Що ж зробило чоловіка голосом багатьох поколінь? Про це й дізнаємось на new-york-trend.
Юність Дюка
Едвард Кеннеді, він же Дюк Еллінгтон, народився 29 квітня 1899 року у столиці США – Вашингтоні. Йому не пощастило з’явитись у час, коли його країна була на піку расового відокремлення. З чим музикантові точно пощастило, то це з родиною. Його батько розробляв креслення для United States Navy, працював у кейтеринговій компанії, що обслуговувала White House, та підробляв дворецьким, а мати займалась вихованням юного Едварда. До того ж вони обоє грали на фортепіано, тому у домі завжди лунала музика. До цієї справи швидко залучили хлопця, який з семи років ходив на відповідні уроки. Від своєї мами майбутній музикант перейняв бездоганні манери та вишуканий стиль. Жінка дбала про сина й хотіла, щоб він виріс гідною людиною. Так і сталось, адже він з дитинства отримав від друзів прізвисько Duke, тобто герцог. Саме тому світ дізнався про музиканта під ім’ям Duke Ellington – Дюк Еллінгтон.
Окрім гарних манер й доброї вдачі, юнак мав ще безліч інших чеснот. Він свого батька він перейняв стійкий характер, відповідальність та підприємницьку жилку. Дюк ріс активною дитиною, тому у ранньому віці його важко було застати за інструментом. Натомість хлопець цікавився бейсболом й шукав способи заробітку. Так, вже в підлітковому віці він перепробував чимало видів діяльності. Еллінгтон продавав арахіс, розносив газовану воду й заробляв своїм даром художника.
А поміж тим мама брала Дюка на різні концерти, хлопець все частіше спостерігав за піаністами й відкрив у собі любов до фортепіанної музики. Саме тоді у його розклад додалось вивчення нот, уроки з гармонії та більше гри на інструменті. У свої 15 Дюк написав першу композицію – Poodle Dog Rag, назву якої присвятив закладу, в якому тоді працював. Окрім численних уроків з музики було й те, чого неможливо було навчити. А мова йде про бездоганний слух Еллінгтона, який допомагав йому з творчістю. Відмовившись від художньої освіти, Дюк обрав для себе шлях музиканта.
А на цьому шляху йому допоміг талант, праця й розумний підхід. Так, коли хлопець малював вивіски для закладів, то одразу запитував про можливість виступити з групою. Також Еллінгтон подавав оголошення в газету, де пропонували свої послуги інші музиканти. І замовлення посипались. До речі, тоді Дюк створив свій перший колектив – The Duke’s Serenaders. З ним він об’їздив безліч міст, виступав на різних заходах, зарекомендував себе як музикант та зумів заробити на власний дім, переїхавши від батьків. А коли рідний штат було підкорено, тоді 24-річний хлопець покинув все і перебрався до Нью-Йорка. Саме це місто стало його наступним кроком на шляху до слави.
Підкорення Нью-Йорка
У 1923 році Дюк Еллінгтон вперше приїхав підкорювати Нью-Йорк. Він зі своїм гуртом потрапив у славнозвісний Гарлем – район, який був меккою для темношкірих творців. Тут танцювали, малювали, креативили, грали й розв’язували політичні питання. Тож музиканти сприйняли цей район як справжній рай, про що не втомлювався говорити Дюк. Цікаво те, що місто не відразу прийняло гурт. Вже через декілька місяців Еллінгтон повернувся додому, проте не назавжди. Отримавши контракт з клубом, музикант знову вирушив у творчі пошуки. Саме тому у 1924 Нью-Йорк дізнався про гурт The Washingtonians, який грав у Kentucky Club. Дюк вивчав нові стилі й звучання, записував платівки, створював пісні й вдосконалювався як музикант. Водночас гурт виступав у клубах, на вечірках й інших заходах. Попри впізнаваний стиль, слава все ще чекала десь в іншому місці.
І цим місцем став Cotton Club, куди Еллінгтон потрапив на прослуховування у 1927 році. Заклад шукав оркестр й керівника, який би очолив колектив. Збільшивши команду до 11 людей, Дюк зі своїм гуртом ідеально підійшов під вимоги. Важливу роль у цьому зіграв агент чоловіка – Ірвінг Міллс, з яким той підписав контракт у 1926 році. Він взяв на себе чимало організаційних питань, щоб Еллінгтон міг займатись творчістю. І тоді до музикантів прийшла популярність. Виступи гурту транслювали на радіо, публіка клубу шаленіла від його перформансів, а інші артисти з радістю погоджувались на співпрацю. Еллінгтон почав з’являтись у фільмах, а його пісні стали культовими. Creole Love Call, Mood Indigo, Sophisticated Lady, It Don’t Mean A Thing та багато інших хітів дозволили оркестру відправитись у тур та виступати на знаменитих майданчиках як Нью-Йорка, так і країни. Не менше чекали на музикантів і в інших місцях, що означало, що Дюк Еллінгтон та його колектив стали світовими зірками.
Легендарним виступом оркестру Дюка Еллінгтона був Newport Jazz Festival у 1957 році. Оскільки кар’єра колективу пішла на спад під час Другої світової війни та у повоєнні роки, то цей перформанс зумів повернути колишню славу. Творчістю Дюка почали знову цікавитись і він навіть потрапив на обкладинку Time. Це дозволило гурту ще трохи потішити публіку. Ну а Еллінгтон ніколи не втрачав натхнення. Він взявся за композиції для фільмів, записував концерти духовної музики, співпрацював з співаками та підкорював нові вершини творчості. І за що б музикант не брався, всюди досягав успіху.
Особистість музиканта
Про Дюка Еллінгтона можна сміливо сказати, що він жив музикою. Це помічали і друзі, і сам музикант зізнавався у такій приємній залежності. Поруч з його величезним талантом йшла не менш велична особистість. Він був авторитетом для свого колективу, цікавою людиною для знайомих та натхненням для багатьох музикантів у всьому світі. І хоч ми можемо віднести його творчість до джазового стилю, Дюк не асоціював себе з жодним напрямком. Так само траплялось і в житті. В чоловіка була своя думка про все, але він ненавидів, коли його зачисляли до якоїсь категорії. Ну а ще він був людиною контрастів. Його характеризували як консерватора і новатора, серйозну людину і авантюриста, відповідального музиканта та по-дитячому допитливого. Проте Дюк ніколи не зраджував тому, що робилось у його душі.
Тож Еллінгтон любив усі процеси творчості. Музикант насолоджувався грою на фортепіано, диригуванням, написанням текстів та музики. Своїм оркестром він керував за стільцем інструменту й був на 100% залученим у процес, адже вважав, що ідеальнішого моменту ніж зараз вже ніколи не буде. Хоч Дюк був талановитим у багатьох сферах, проте егоїзму за ним не помічав ніхто. Він прагнув підкреслити особистість кожного музиканта у гурті. Саме тому Еллінгтон пізнавав людину і створював партію саме для неї.
Ну а натхнення він черпав з життя. З першої хвилини він полюбив місто своєї творчості – Нью-Йорк. Його вулиці породили багато шедеврів Еллінгтона. Так само впливали на Дюка і сумні події. Коли померла його мати, він в дорозі під час туру створив для неї композицію. Через свої роботи чоловік говорив і про соціальні проблеми. Прикладом цього став мюзикл Jump for Joy, яким він висловився про сегрегацію темношкірого населення. Коли його просили поділитись думкою щодо чогось, він казав, що все є у його композиціях. Дюк вважав музику засобом єднання людей, що наполегливо доводив. А найбільшим моментом згуртованості був концерт, де музиканти та глядачі переживали одне й те саме.
Дюк Еллінгтон вражав своїми манерами та харизмою. Він вмів привернути увагу публіки й до нього прислухались колеги. Його друзі відзначали елегантність, ерудованість, мудрість та дотепність Дюка. Ну а ще називали Еллінгтона найвидатнішим композитором Америки. А музикант настільки був відданий своїй творчості та колективу, що до останніх днів свого життя працював.
Спадщина
Смерть Дюка Еллінгтона не поставила крапку на його впливі. Музикант залишив чималу спадщину, яка проявляється у різних формах. Найважливішим вкладом, звичайно ж, є його творчість. Музикант створив безліч робіт для наступних поколінь слухачів та чимало творів, які чекали релізу. Важливою ініціативою чоловіка була турбота про оркестр, для якого Дюк зберіг кошти і репертуар. Саме так його колеги могли продовжити гастролі. Ну а далі ініціативу перейняв син Еллінгтона – Мерсер, який пішов шляхом батька. Він опікувався оркестром, як і Дюк, до самої смерті. Родина музиканта зробила неймовірну справу – продовжила існування The Duke Ellington Orchestra. Саме тому пісні відомого композитора й досі звучать на різних майданчиках світу. Колектив подорожує, створює музику й відтворює вже легендарні твори на великих заходах, приватних подіях, в університетах і т.д.
Не залишив байдужим Дюк і своїх земляків. На його честь відкрито чимало меморіалів, закладів освіти, концертних майданчиків й фестивалів. Юні музиканти можуть навчатися, надихатися й прокладати власний шлях за прикладом Еллінгтона. Ну а багато виконавців вже це зробили, присвятивши свої твори видатному композитору. Завдяки своїй любові до музики й наполегливій праці Дюк отримав чимало нагород, відзнак й знаків поваги. І хоч багато з них було присуджено посмертно, Еллінгтон залишив слід в історії музики ще за життя.
