Протягом понад сорока років вона була однією з найяскравіших зірок, яких коли-небудь знав Бродвей. Завдяки своєму потужному меццо-сопрано, бездоганній дикції та неймовірній енергетиці, Етель Мерман стала музою для найвидатніших композиторів XX століття, таких як Джордж Гершвін, Коул Портер та Ірвінг Берлін. У цій статті на new-york-trend.com дізнаємось про її дивовижний шлях від звичайної стенографістки до зірки світових мюзиклів, співпрацю з легендарними композиторами, унікальний вокальний феномен та бурхливе особисте життя за лаштунками.
Голос, що прорвався з Асторії
Етель Мерман, яка при народженні отримала ім’я Етель Агнес Ціммерманн, з’явилася на світ 16 січня 1908 року в робітничому районі Асторія, у Квінзі. Її дитинство було далеким від театрального блиску. Батько працював бухгалтером, мати — вчителькою. Обидва дивилися на сцену радше як на ризиковану мрію, ніж на реальну професію для доньки. Тому наполягли на практичному: освіта, стабільність, професія секретаря.
Дівчина послухалася батьків, але не відмовилася від мрії. Вдень Мерман сиділа за друкарською машинкою, фіксуючи чужі слова, а ввечері виходила на маленькі сцени клубів, де вже звучав її власний голос. Цей подвійний ритм, офіс і нічні виступи, тривав доти, поки вона не зробила перший символічний крок до нової себе. Етель скоротила прізвище Ціммерманн до короткого й виразного «Мерман». Батько був проти — надто різко, надто по-акторськи. Але сцена, як виявилося, любить саме такі рішення.
Перелом стався у 1930 році, коли Джордж Гершвін запросив Етель до свого нового мюзиклу Girl Crazy. На сцені вона виконала I Got Rhythm так, що зал завмер у захваті. Довга, майже неможлива нота, витримана протягом шістнадцяти тактів, стала візитівкою дівчини вже в перший вечір.
Пізніше Мерман згадувала, як після виступу Гершвін підійшов до неї з порадою, яка її здивувала. Він просив, щоб вона не йшла нікуди вчитися співу, бо боявся, що академічна школа «відшліфує» те, що й без того було унікальним.
Мерман стала миттєвою зіркою. Журнал Variety тоді пророчо написав:
«Ця дівчина має достатньо хороший голос, який може зайти дуже далеко… Це її перша поява на сцені».
Голос, який перекривав оркестр
У час, коли театральні зали ще не знали мікрофонів, Етель Мерман вже працювала на повну гучність, адже інакше просто не вміла. Її манера співу, яку згодом назвуть «белтинг», не залишала шансів ні оркестру, ні шуму в залі. Кожне слово долітало туди, де зазвичай губляться навіть найсильніші голоси. Етель не прикрашала партії, вона їх пробивала, ніби прокладала дорогу звуку через простір.
Саме це і зробило її незамінною для композиторів, які писали не під голос, а під характер. Коул Портер, людина з тонким слухом до нюансів, описував її ефект просто: «ніби повз тебе проходить духовий оркестр». У його мюзиклі Anything Goes (1934) Мерман задавала тон усьому шоу, перетворюючи кожну пісню на подію.
Не менш вимогливий Ірвінг Берлін навіть застерігав колег:
«Краще не пишіть для Мерман поганих текстів, бо люди почують їх навіть на другому балконі».
І це не було перебільшенням. Саме для неї він створив There’s No Business Like Show Business у мюзиклі Annie Get Your Gun (1946) — пісню, яка з часом стала майже неофіційним гімном усього театрального світу.
Мерман не належала до тих виконавиць, які просто добре співають. Вона змінювала долю пісень. Після неї вони виходили за межі сцени й починали жити окремо — у радіоефірі, джазових інтерпретаціях, на платівках.
Тріумф без визнання
Коли у 1959 році на Бродвеї з’явився мюзикл Gypsy, стало очевидно: Етель Мерман вийшла на новий рівень. Її владна, різка, одержима мрією про успіх доньки Роуз була не просто роллю, а портретом характеру, в якому амбіції поступово витісняють все інше. Музику написав Джул Стайн, тексти — Стівен Сондхайм, але саме Мерман зробила цю історію живою й болісно переконливою.
Кульмінацією вистави став номер Rose’s Turn — майже сповідь, яка розгортається просто на очах у глядача. Критики тоді писали, що це один з найпотужніших моментів, які взагалі бачив музичний театр не лише вокально, а й емоційно.
І все ж наступного року, на церемонії Tony Awards 1960 року, сталася історія, яку на Бродвеї згадують й досі. Мерман, від якої чекали перемоги, поступилася нагородою своїй подрузі — Мері Мартін за роль Марії у The Sound of Music. Для багатьох це виглядало як театральний парадокс.
Реакція самої Мерман була миттєвою і в її стилі:
«Як я могла конкурувати з черницею?»
За цим жартом, однак, стояло розчарування, яке вона не надто афішувала. І хоча втрата «Тоні» боліла, значно гірше Етель сприйняла інше рішення — коли у кіноверсії Gypsy її Роуз віддали не їй, а Розалінд Расселл. Для акторки, яка фактично створила цю роль з нуля, це стало ударом, який не компенсували жодні оплески.
Так інколи виглядає Бродвей ізсередини. Навіть на вершині можна залишитися без нагороди й без ролі, яка, здавалося, вже належить тобі назавжди.
Особисте життя за лаштунками
На сцені Етель Мерман завжди виглядала так, ніби тримає ситуацію в залізних руках. У реальному житті все було значно менш передбачувано. Її особиста історія — це низка рішень, зроблених швидко, іноді імпульсивно та необдумано.
Перший шлюб з театральним агентом Вільямом Смітом тривав лічені тижні. Вже за два місяці після весілля Мерман подала на розлучення. Вона не робила гучних пояснень, просто визнала, що помилилася.
Другий союз, з газетним керівником Робертом Левіттом, здавався більш ґрунтовним. У пари народилося двоє дітей — донька Етель та син Роберт-молодший (з іменами на той час не дуже заморочувалися). Проте стабільність виявилася ілюзією. Проблеми з алкоголем та нестабільна поведінка чоловіка поступово зруйнували цей шлюб. Найболючішим ударом стала трагедія 1967 року — смерть доньки від випадкового передозування ліками.
Третій шлюб з Робертом Сіксом мав інший характер. Тут не було хаосу, але це були абʼюзивні стосунки. Сікс наполіг, щоб Етель відійшла від театру й переїхала до Колорадо. Для жінки, яка звикла жити під світлом рампи, роль домогосподарки виявилася задушливою. Цей компроміс довго не протримався.
І нарешті — найкоротша історія. Шлюб з Ернестом Боргнайном тривав лише 38 днів. Пізніше, у своїй автобіографії, Мерман відреагувала на це з холодною іронією. Розділ під назвою «Мій шлюб з Ернестом Боргнайном» складався з… порожньої сторінки.
У повсякденному житті Етель не намагалася бути зручнішою, ніж була на сцені. Прямолінійна, різка в словах, з почуттям гумору, яке не всім підходило, Мерман залишалася собою в будь-якій компанії. Вона відкрито підтримувала Республіканську партію. У ті роки її нерідко можна було побачити в Білому домі не як артистку, а як гостю, яка не звикла змінювати тон навіть у найофіційніших залах.
Останній вихід і світло, що згасло
Навіть коли роки вже давалися взнаки, Етель Мерман не зникла зі сцени. Вона з’являлася на телебаченні, брала невеликі ролі в кіно і, як завжди, не втрачала самоіронії. У комедії «Аероплан!» її коротка поява стала окремим жартом для глядачів. Вона зіграла контуженого лейтенанта, який вважає себе Етель Мерман. Такий собі дзеркальний жарт, у якому вона дозволила собі посміятися з власного міфу.
Її ставлення до професії ніколи не ускладнювалося теоріями. Вона формулювала його просто:
«Я просто встаю і кричу, й сподіваюся, що мій голос витримає».
У квітні 1983 року лікарі поставили зірці діагноз — гліобластома, четверта стадія. Операція не допомогла, пухлина виявилася неоперабельною. 15 лютого 1984 року Мерман пішла з життя у віці 76 років.
Того вечора Бродвей відреагував не словами, а жестом, який розуміють без пояснень — у 36 театрах одночасно згасло світло. Місто, що звикло до її голосу, на мить замовкло.
З того часу музичний театр змінився і технічно, і стилістично. Сучасний «белт» звучить інакше: вище, складніше, з мікстом та головним резонансом. Але фундамент залишився тим самим. Те, що Мерман робила інтуїтивно, досі вважається орієнтиром, до якого повертаються навіть найтехнічніші виконавиці.
І хоча епоха, в якій вона стала легендою, давно завершилася, її голос нікуди не зник. Він назавжди залишився в історії Бродвею.
