Це ніжна та рефлексивна історія про молоду жінку, яка шукає своє місце в літературному світі Нью-Йорка 1990-х років. Фільм пропонує глибоке занурення в процес самопізнання та важливість слідувати своїм переконанням, навіть коли здається, що світ навколо не підтримує цієї дороги. Про те як та де знімали цю стрічку, сприйняття критиками та глядачами, а також про закладений у простій сюжетній історії глибокий зміст — далі на new-york-trend.com.
Як народжувався фільм «Мій рік у Нью-Йорку»
Фільм «Мій рік у Нью-Йорку» (або «Мій рік із Селінджером») зʼявився з мемуарів Джоанни Ракофф, виданих у 2014 році, — ніжної, іронічної й водночас болісно чесної історії про її молодість у світі великих літературних імен. У своїй книзі Ракофф описала рік, проведений у легендарному нью-йоркському агентстві Harold Ober Associates, що представляло самого Джерома Девіда Селінджера. Її сувора начальниця, Філліс Вестберг, яка згодом очолила агентство, у фільмі отримала інше ім’я — Маргарет.
У 2019 році режисер Філіп Фалардо, відомий своїми проникливими драмами «Хороша брехня» та «Чак», взявся екранізувати історію. Він сам написав сценарій. Головну роль молодої асистентки виконала Маргарет Кволлі, а Сігурні Вівер створила складний та харизматичний портрет її начальниці — владної, але вразливої жінки старої школи.
До акторського складу також приєдналися Колм Фіор, Шона Керслейк та Теодор Пеллерін, а виробництвом займалися компанії Micro_scope (Канада) та Parallel Films (Ірландія). Знімання проходило навесні 2019 року в Монреалі, який блискуче «зіграв» роль Нью-Йорка 90-х років. За камерою стояла операторка Сара Мішара, відома вмінням передавати емоційний підтекст через світло й кольори, а музичний супровід створив композитор Мартін Леон, який надав стрічці теплий ретро-звуковий настрій.
Монтажем займалася Мері Фінлей. Завдяки їй історія здобула легкий ритм, де буденність роботи переплітається з тихими моментами саморефлексії героїні. Так, з невеликої книги спогадів про першу роботу, невпевненість та пробудження письменницького голосу виріс фільм — інтелігентний, візуально теплий та сповнений ніжної ностальгії.
Простий сюжет, глибокий зміст
Коли у 1995 році молода письменниця Джоанна залишає свій дім у сонячному Берклі та вирушає до Нью-Йорка, вона не має чітких планів — лише мрію про літературу. Подруга запрошує її на кілька тижнів, але місто затягує, і Джоанна швидко знаходить роботу у старовинному літературному агентстві. Її начальниця, грізна й витончена Маргарет вважає комп’ютери ворогами культури. Тому Джоанна змушена друкувати все, від контрактів до особистих листів, на старенькій друкарській машинці. І саме через ці листи вона дізнається, що агентство представляє самого Джерома Девіда Селінджера — легендарного, але невидимого автора «Над прірвою в житі».
Парадоксально, але Джоанна ніколи не читала його книги. Натомість вона читає його прихильників — сотні листів, написаних відчайдушно, ніжно, іноді смішно. Її завдання просте: відповідати стандартним повідомленням, що письменник не отримує кореспонденцію. Але серце дівчини не витримує. Вона починає порушувати правила, вплітаючи в офіційні відповіді свої емоції та почуття — і саме це призводить до перших криз, помилок та уроків у її новому житті.
Паралельно з роботою Джоанна намагається втримати особисте щастя. Її новий бойфренд Дон — богемний письменник, який більше любить власні тексти, ніж людей. Його байдужість змушує Джоанну усвідомити, що поруч із чужими геніями вона губить свій голос.
Коли в агентстві стається трагедія — самогубство партнера Маргарет — стосунки між начальницею та асистенткою змінюються. Вперше сувора Маргарет відкривається, і Джоанна бачить у ній не тільки владу, а й самотність. Цей досвід змінює обох жінок — одну, яка шалено боїться змін, та іншу, яка ще тільки шукає себе.
Джоанна поступово зростає у професійному сенсі. Вона бере участь у публікації оповідання Селінджера «16 Хепворта 1924 року», супроводжує переговори з видавцями, навіть зустрічає самого письменника — хоч і коротко, але це стає для неї символічною подією. У цей момент вона вже знає: настав час не обслуговувати чужі голоси, а писати свої власні тексти.
«Мій рік у Нью-Йорку» — це не просто історія молодої асистентки в літературному світі. Це ніжна, іронічна й трохи меланхолійна історія дорослішання у великому місті, де чесність може бути й благословенням, і прокляттям. У дусі «Диявол носить Prada», але замість моди тут панує література — зі своїми божествами, страхами й листами, що пахнуть чорнилом.
Режисер Філіп Фалардо перетворив мемуари Джоанни Ракофф на витончений кінопортрет 90-х років — епохи, коли комп’ютери тільки починали відвойовувати територію у паперу, а молоді мрійники ще вірили, що кожен лист може змінити життя.
Мʼякі контрасти та яскраві метафори
Селінджер у фільмі — це привид. Ми майже не бачимо його обличчя, лише чуємо відлуння його присутності. Його ім’я — символ недосяжності, а листи, які Джоанна має переглядати, — нагадування про те, що між автором та читачем завжди стоїть стіна. Ми бачимо не міфічного письменника, а спільну людську потребу — бути почутим.
Попри те, що дія фільму відбувається в Нью-Йорку середини 1990-х років, знімання проходило в Монреалі. Саме тут Фалардо відтворив атмосферу ретро-мангеттенського офісу, де час ніби завмер. Вулиці Монреаля з їхньою архітектурною стриманістю допомогли створити відчуття міста, що існує поза конкретною добою — між минулим та сьогоденням.
Кінематографічна робота Сари Мішари майстерно поєднує два світи: сучасний Нью-Йорк, який вже дихає інтернетом, та «музейний» простір агентства, де панують друкарські машинки, телефонні довідники та паперові контракти. Це візуальне зіткнення епох й підкреслює головну тему — зіткнення поколінь, старих ідеалів та нових ілюзій.
Це перший фільм Фалардо, де головну роль відіграє жінка, і режисер свідомо уникає чоловічого погляду. У цьому — відлуння феміністичного підтексту книги Ракофф: жінка в літературному світі змушена постійно доводити, що її голос вартий уваги.
Фільм балансує між ніжною ностальгією та критикою. З одного боку, це історія про перше дорослішання — про поетичні вечори, дешеві квартири, романтичні зустрічі. З іншого — це спроба показати, що шлях до справжнього письма не має нічого спільного з міфом про Нью-Йорк як місто творчих див.
Фалардо натякає: Джоанна бачить у письменництві лише блиск автограф-сесій, але не працю та самотність, які стоять за ними. Тому її подорож — це не лише вступ у професію, а й розчарування. «Мій рік у Нью-Йорку» — це спокійний, камерний фільм про межу між мрією та зрілістю. Він показує, як складно знайти себе у світі, де всі прагнуть бути почутими, але ніхто не слухає.
Сприйняття фільму
Світова прем’єра стрічки «Мій рік у Нью-Йорку» відбулася 20 лютого 2020 року на 70-му Берлінському кінофестивалі — події, що відкрила фільму шлях до міжнародної аудиторії. Після фестивального дебюту дистриб’юторські права придбала компанія IFC Films, а вже 5 березня 2021 року стрічка одночасно вийшла в прокат у Канаді та США. В Ірландії прем’єра відбулася трохи згодом — 17 травня 2021 року.
Реакція критиків виявилася неоднозначною. На Rotten Tomatoes фільм отримав 71-75% позитивних відгуків, а середня оцінка склала 6,3/10. На Metacritic — лише 50 балів зі 100, що відповідає змішаним або середнім відгукам. Така статистика точно відображає подвійність сприйняття картини — одні бачили в ній ніжну ностальгію за минулим, інші дорікали за відсутність гостроти та внутрішнього конфлікту.
Гері Голдштейн з Los Angeles Times назвав фільм «витонченою подорожжю до творчого та емоційного пробудження». Кевін Махер з The Sunday Times теж висловився прихильно, відзначивши, що «це знайома історія, але блискуче зіграна — тріумф кастингу».
З іншого боку, Пітер Бредшоу з The Guardian розкритикував стрічку, поставивши їй лише одну зірку з п’яти. Він назвав її «безбарвною та самовдоволеною копією «Диявол носить Prada», позбавленою енергії, еротизму та гумору».
Попри суперечливу критику, «Мій рік у Нью-Йорку» отримав низку національних номінацій та нагород у Канаді. Серед них Canadian Screen Awards та Prix Iris.
Хоч фільм не став гучним хітом, він знайшов свою нішу серед тих, хто цінує тонкі історії без очевидних кульмінацій. І якщо у фільмі є чарівність, то вона у простих речах: у дзижчанні друкарської машинки, у теплій взаємній повазі між двома жінками різних поколінь та в усвідомленні, що справжнє дорослішання починається тоді, коли ти наважуєшся писати власну історію.
