Колись він був простим хлопцем, одержимим сценою, який вперто пробивався крізь стереотипи та зачинені двері. Та він все ж таки підкорив Бродвей, заявив про себе як режисер, актор та водночас залишався помітним на екрані — живою легендою, яка не втрачає сили й впливу. Про шлях до слави Джоела Грея та його велику таємницю, яку він тримав у собі все життя, — далі на new-york-trend.com.
Хлопчик, якого зачарувала сцена
Джоел Грей, народжений як Джоел Девід Кац у Клівленді, ніколи не мав звичайного дитинства — він зростав у домі, де сміх та музика були так само природні, як повітря. Його батько, Міккі Кац, — зірка комедійних ревю для єврейської аудиторії, мати Голді — жінка, яка з юності вірила, що її син стане відомим актором. Ім’я Джоел вона дала йому на честь героя кіноекрана Джоела Маккреа.
Сцена увійшла в його життя рано, у дев’ять років хлопчик вже стояв під театральними софітами Cleveland Play House у виставі On Borrowed Time.
«Цей досвід схопив мене за горло і притягнув до вогню. Я знав, що я актор», — згадує він.
Переїзд родини до Лос-Анджелеса відкрив нові можливості. Підлітком Джоел виходив на сцену в батьковому ревю Borscht Capades, танцював, співав та виконував комедійні номери. Саме там його помітив знаменитий артист Едді Кантор та запросив юного Грея на телешоу The Colgate Comedy Hour. Так у 18 років хлопець опинився на національному телебаченні — амбіційний, енергійний, здатний і пожартувати, і станцювати Чарльстон, і навіть зробити пародію на тюленя.
Телебачення принесло популярність, але й стало пасткою. Режисери та продюсери бачити Джоела в драматичних ролях не хотіли:
«О ні, він телевізійний хлопець», — чув він. Або: «Це ж артист із нічних клубів».
Тоді Джоел виступав у наймодніших клубах — від голлівудського Мокамбо до Лас-Вегаса, де він пережив роман з легендарною стриптизеркою Шеррі Бріттон. На вигляд — гламурне життя юного шоумена. На ділі — позолочена клітка.
«Я це ненавидів. Протягом багатьох років я не міг пройти прослуховування на бродвейське шоу, тому що мене перекидали в інший світ. Театр був дуже високо налаштований», — зізнавався він пізніше.
Джоел навіть змінив прізвище з Кац на Грей, щоб позбутися етнічних асоціацій, що могли завадити кар’єрі. Він не здавався, працював у літніх театральних трупах, у регіональних постановках, де тільки міг вибороти шанс довести, що він не лише комік з телебачення чи красунчик з клубу, а актор широкого діапазону.
Здійснення мрії та перше визнання
Джоел Грей рухався театральним світом не поспішаючи, але впевнено та наполегливо, наче людина, яка знає, що його справжня роль ще попереду. Повернувшись на Бродвей у ревю The Littlest Revue (1956), він підміняв зірок у виставах Ніла Саймона, виходив на сцену в мюзиклах Stop the World – I Want to Get Off (1962) та Half a Sixpence (1965).
Історія змінилася у 1966 році, коли йому подзвонив продюсер Гарольд Прінс. Так Грей без прослуховування отримав роль, яка перевернула його життя — конферансьє в мюзиклі Cabaret. Його цинічний, демонічно-звабливий образ став відкриттям. Джоел Грей виграв премію Tony у 1967 році та став символом вистави.
Боб Фосс, запрошений зняти кіноверсію Cabaret, спершу не хотів бачити Грея у ролі Emcee. Він навіть погрожував що відмовиться від проєкту, якщо оберуть Джоела, але студія наполягла та Грей зʼявився на екрані. У 1973 році він отримав «Оскар» за найкращу чоловічу роль другого плану, перемігши номінантів «Хрещеного батька».
«Я не думаю, що вони мене пробачили!» — сміявся він, пригадуючи реакцію колег.
Десятиліттями потому люди цитують його фрази, намагаються повторити усмішку, погляд та жести харизматичного конферансьє, але ніхто не наблизився до оригіналу. Бо Джоел Грей не просто грав роль. Він створив певний архетип.
Після Cabaret Грей отримував головні ролі так легко, як колись отримував підміни. У фільмах він був продюсером у стрічці Роберта Альтмана Buffalo Bill and the Indians, грав у драмі Kafka (1991), був сатиричним генієм у The Music of Chance.
У 1980-х роках Грей сміливо відмовився від статусу «кабаре-чарівника» та взяв складну драматичну роль Неда Вікса у The Normal Heart — одній із найважливіших п’єс про СНІД. Вистава шокувала, а його виступ називали болісно чесним.
На телебаченні він з’явився у серіалах Star Trek: Voyager, Dallas, Brooklyn Bridge (за що отримав номінацію Emmy), озвучив Tom and Jerry: The Movie, грав самого себе у фільмі The Player.
Пізній розквіт, нові ролі та друге народження на Бродвеї
У 2000-х роках Джоел Грей продовжив дивувати багатогранністю. На телебаченні він змінювався до невпізнання. У Buffy the Vampire Slayer став холодним демоном Доком, в Oz зіграв релігійного фанатика Лемуеля Ідзіка, в Alias — загадкового містера Слоуна.
Однією з головних подій стало його перевтілення на Чарівника в бродвейському мюзиклі Wicked. Разом з Ідін Мензел та Крістін Ченовет він заклав основу феномену, що захопив світ. Грей показав Чарівника не як фокусника, а як людину з невидимою тінню, за що отримав номінацію на Outer Critics Circle Award.
У 2011 році Грей повернувся на Бродвей у мюзиклі Anything Goes, а невдовзі став співрежисером нового прочитання The Normal Heart. Постановка здобула Tony за найкраще відродження, а сам Грей отримав номінацію за режисуру, називаючи цю роботу частиною свого серця. Паралельно він продовжував зніматися (Nurse Jackie, CSI, Park Bench).
У 2016 році Джоел Грей повернувся до класики у чехівському «Вишневому саду», а у 2018 році здійснив сміливий творчий жест, поставивши «Скрипаля на даху» мовою їдиш. Те, що здавалося архаїчним експериментом, перетворилося на сенсацію Off-Broadway, здобувши премії Drama Desk та Outer Critics Circle.
Наприкінці десятиліття він з’явився у фільмі Tick, tick… BOOM! як символічна фігура театру, а у 2022 році долучився до серіалу The Old Man та проєкту The Investigation, жартуючи, що з віком став спеціалістом з втілення владних людей з таємницями.
Кохання, фотографія та довгий шлях до себе
Коли театральна слава накочувалася й відступала хвилями, фотографія стала для Грея тихим притулком. У ній він відкривав міста, обличчя, моменти й самого себе.
Його перша книга, Pictures I Had to Take (2003), була наче клаптиками внутрішнього щоденника. Інші — Looking Hard at Unexpected Things (2006) та 1.3 – Images from My Phone (2009) — показали, що камера для нього не менше важлива, ніж сцена. А виставка Joel Grey / The New York Life у Музеї міста Нью-Йорка (2011) стала підтвердженням: Грей давно виріс за межі амплуа актора одного образу.
У приватному житті Джоела були роки, позначені любов’ю, мовчанням, страхами та пізнім звільненням. У 1958 році він одружився з акторкою Джо Вайлдер. Того дня він ще не знав, як довго буде тягнути за собою тінь нерозказаної правди і як ця правда одного дня змінить усе. Їхній шлюб тривав 24 роки, подарував двоє дітей — Дженніфер, майбутню зірку Dirty Dancing, та Джеймса, який згодом стане шеф-кухарем.
Попри любов та теплі спогади, всередині браку лежала порожнеча, про яку вони обидва довго не говорили. Коли Грей зізнався дружині у своєму минулому гей-досвіді, це лише підкреслило невидиму тріщину, що давно пролягала між ними. Пізніше він напише:
«Потреба бути вільним, і моя, і Джо, зрештою привела нас до розлучення».
Свою сексуальність Грей відкрив публічно лише у 2015 році, у віці 82 років. Його слова прозвучали тихо, але тремтливо:
«Мені не подобаються ярлики, але якщо вам доведеться поставити ярлик, я — гей-чоловік».
Це було не гучне зізнання, радше вивільнення. У мемуарах Master of Ceremonies (2016) він розповів, як десятиліттями приховував цю частину від колег, від світу, а подекуди й від самого себе. Найболючіші моменти книги — його підлітковий роман з молодим кантором їхньої синагоги. Момент, коли мати відштовхнула його після зізнання. Страх, що скандал може назавжди закрити йому шлях у професію.
«Було так багато ранніх внесень про жах гомосексуалізму… Я знав, що, щоб вижити в цьому світі, доведеться приховувати правду про себе».
Джоел розумів, що світ не залишить йому місця, якщо він відкриється.
Пишучи свої мемуари, Грей підсумував: все, що з ним траплялося — і світлі, і темні уривки — стало частиною його сили.
«Ніщо не марне. Все, що з вами відбувається, стає тим, ким ви є і що ви відстоюєте».
Шлях Джоела Грея — це історія людини, яка прожила два життя: одне — у світлі прожекторів, інше — в тіні власної таємниці. І лише на схилі років ці два життя нарешті об’єдналися в одне справжнє.
