Джеймс Лівайн — видатний американський диригент та піаніст, багаторічний музичний директор Metropolitan Opera в Нью-Йорку, який відіграв ключову роль у формуванні її світового авторитету. Понад 40 років співпраці з Met Opera, активне розширення репертуару та робота з провідними оркестрами й солістами зробили його однією з центральних постатей оперного мистецтва ХХ–ХХІ століть. Докладніше про оркестровий шлях до зірок — далі на new-york-trend.com.
Музика як спадщина
Джеймс Лівайн народився 23 червня 1943 року в Цинциннаті, штат Огайо, у єврейській родині, де музика та мистецтво були частиною щоденного життя. Його дід по материнській лінії служив кантором у синагозі й писав музику, батько Лоуренс був скрипалем та керівником танцювального гурту. Мати, Гелен Голдштейн, у молодості виступала на Бродвеї під сценічним ім’ям Гелен Голден. У такому середовищі майбутній диригент зростав, буквально всотуючи мистецтво з перших років життя.
Музичний талант Лівайна проявився дуже рано. Вже в три роки він підбирав мелодії на фортепіано, а з чотирьох почав систематичні заняття. У шість років дав свій перший концерт, а в десять — виступив солістом з Симфонічним оркестром Цинциннаті, виконавши Другий фортепіанний концерт Мендельсона. Цей виступ закріпив за Джеймсом репутацію справжнього вундеркінда.
Дитинство Лівайна минало серед концертних залів та оперних вистав. Родина регулярно відвідувала гастролі Метрополітен-опери та їздила до Нью-Йорка на спектаклі. Юний Джеймс не лише слухав музику — він диригував уявним оркестром, тримаючи на колінах партитуру, а вдома навіть ставив власні опери за допомогою лялькового театру. Освіта лише зміцнила його талант. Він навчався у видатних музикантів — Рудольфа Серкіна в Мальборо та Розіни Левінне в Аспені, а також вивчав музику з Вальтером Левіном з квартету LaSalle. У 1961 році Лівайн вступив до Джульярдської школи в Нью-Йорку, де опановував диригування під керівництвом Жана Мореля.
Мистецтво внутрішньої драматургії
Професійна диригентська кар’єра Джеймса почалася стрімко й під знаком великих імен. У 1964 році він став учнем легендарного Джорджа Селла в Клівлендському оркестрі — одному з найпрестижніших колективів США. Вже за рік Лівайн працював там як асистент диригента та залишався на цій посаді до 1970 року. Паралельно він викладав у Клівлендському музичному інституті, поєднуючи практику на сцені з роботою з молодими музикантами.
Саме в ці роки формувався його авторитет серед оркестрантів та слухачів. Влітку Лівайн працював у музичній школі Meadow Brook у Мічигані та на фестивалі Ravinia в Іллінойсі — літній резиденції Чиказького симфонічного оркестру. Молодий диригент швидко здобув репутацію харизматичного й глибоко музичного лідера, навколо якого гуртувалися юні виконавці та віддані шанувальники класики.
Переломним моментом став червень 1971 року. Лівайна в останню мить запросили замінити Іштвана Кертеса й продиригувати Чиказьким симфонічним оркестром та хором у Другій симфонії Малера на відкритті сезону фестивалю Ravinia. Концерт мав приголомшливий успіх та поклав початок багаторічній співпраці. З 1973 по 1993 рік Лівайн обіймав посаду музичного керівника фестивалю Ravinia, фактично ставши однією з його ключових постатей.
За ці два десятиліття він здійснив численні записи з Чиказьким симфонічним оркестром — від симфоній та Німецького реквієму Брамса до творів Бетховена, Моцарта, Берга та Гершвіна. Також Лівайн став першим диригентом американського походження на чолі Бостонського симфонічного оркестру. У Бостоні він розширив репертуар, активно вводив музику ХХ століття, замовляв нові твори та домігся для оркестру додаткового часу на репетиції, що підвищило художній рівень виконань.
У 1990 році на прохання Роя Діснея Лівайн аранжував музику та диригував оркестром та хором у роботі над фільмом Fantasia 2000, завдяки чому класична музика знову зазвучала для мільйонів глядачів у новому форматі.
Зовні Джеймс зовсім не відповідав образу ефектного маестро. Кремезна статура, кучеряве волосся, відсутність показної театральності — Лівайн свідомо не грав на публіку.
«Я сказав, що зроблю себе настільки протилежним великому профілю, що буду мати задоволення знати, що я заручений, тому що я музикант, а не тому, що дами непритомніють на першому балконі», — сказав він в інтервʼю журналу Time 1983 року.
Його диригування було стриманим, точним та зосередженим на музиці. Він просив оркестрантів дивитись в очі, уважно стежити за виразом обличчя, де відбивалися і задоволення, і застереження. Не акробат подіуму, як Леонард Бернстайн, і не холодний перфекціоніст у стилі Селла, Лівайн знайшов власну мову — мову внутрішньої драматургії.
Критики іноді дорікали йому відсутністю фірмового стилю, але визнавали незмінні риси: чітку структуру, ритмічну ясність та природність звучання. Завдяки глибокому зануренню в оперу він мав тонке відчуття музичної драми. Для Лівайна музика ніколи не була вимушеною: вона дихала, розгорталася органічно й переконливо. Саме це відчуття живої, невимушеної сили й стало фундаментом його великої кар’єри.
Епоха Мет: тріумфи та падіння
Дебют Джеймса Лівайна в Метрополітен-опері став початком цілої епохи. 5 червня 1971 року, лише за кілька тижнів до свого 28-річчя, він там вперше диригував «Тоскою» Джакомо Пуччіні в межах червневого фестивалю. Успіх був настільки переконливим, що вже в лютому 1972 року Лівайна призначили головним диригентом, а з 1975-го — музичним керівником театру. З 1986 року він став першим в історії Мет художнім керівником, обіймаючи ключові посади в театрі протягом майже чотирьох десятиліть.
За час його керівництва Метрополітен-опера зазнала глибоких змін. Оркестр, який раніше часто залишався в тіні співаків, перетворився на ансамбль світового рівня, здатний виступати не лише в оперній ямі, а й на концертній сцені. Лівайн ініціював записи, концертні серії та камерні проєкти, зокрема виступи в Карнегі-холі, а також виводив оркестр Мет на численні гастролі в США та за кордоном. До 25-річчя свого дебюту він продиригував світову прем’єру опери «Великий Гетсбі» Джона Гарбісона — твору, замовленого спеціально для цієї події.
У 1980 році Лівайн заснував Програму розвитку молодих артистів Ліндемана в Метрополітен-опері — одну з найпрестижніших професійних програм для молодих співаків.
Лівайн був не лише керівником, а й тонким музичним наставником. Співаки високо цінували його здатність відчувати вокальні можливості й межі кожного голосу. Він активно підтримував американських виконавців та формував нове покоління оперних зірок. Загалом у Метрополітен-опері Лівайн провів понад 2500 вистав — більше, ніж будь-який інший диригент в історії театру.
Фінал великої кар’єри
З середини 2000-х років у кар’єру Лівайна дедалі відчутніше втручалося здоров’я. Падіння, операції та тривала реабілітація змусили його скасовувати виступи. У 2011 році він тимчасово відійшов від Мет, а після двох років фізіотерапії повернувся, вперше диригуючи з моторизованого інвалідного візка. У 2016 році було офіційно підтверджено, що Лівайн багато років жив з хворобою Паркінсона, яку раніше публічно заперечували. Було оголошено, що сезон 2015–2016 стане для нього останнім як музичного керівника Метрополітен-опери.
Фінал цієї історії виявився драматичним. Останній виступ Лівайна в Метрополітен-опері відбувся 2 грудня 2017 року — виконання Реквієму Верді. Після цього Метрополітен-опера розірвала з ним стосунки після появи звинувачень у сексуальних зловживаннях, що, за твердженнями заявників, мали місце десятиліттями раніше. Театр скасував всі заплановані виступи, а згодом звільнив Лівайна після внутрішнього розслідування. Судові суперечки між сторонами завершилися позасудовим врегулюванням.
Джеймс Лівайн помер 9 березня 2021 року у своєму будинку в Палм-Спрінгс від природних причин. Публічної церемонії прощання не проводили.
Цей митець докорінно змінив оркестр Метрополітен-опери, перетворивши його на самодостатній концертний колектив світового рівня. Він відкрив та виховав цілу плеяду видатних співаків, ініціював телепроєкт Live from the Met, активно замовляв нові твори та підтримував сучасних композиторів.
Його постать залишається суперечливою: з одного боку — маестро, який підняв художні стандарти Метрополітен-опери до безпрецедентного рівня; з іншого — фігура, чию спадщину затьмарили серйозні етичні звинувачення.
Попри це, вплив Лівайна на оперний та оркестровий світ визнається визначальним для музичної культури кінця XX століття.
